Договір про відступлення права вимоги

Місто ......., ....... року, ...... місяця, ...... числа

Цедент: ................, в особі ....... , що діє на підставі , з одного боку, та

Цесіонарій: ............., в особі ..............., ................., що діє на підставі ........, з другого боку, в подальшому разом іменуються "Сторони", а кожна окремо - "Сторона") керуючись ст. ст. 512 - 519 Цивільного кодексу України,

уклали цей Договір відступлення права вимоги (надалі іменується "Договір") про таке.

  1. Цей Договір спрямований на регламентацію цивільних правовідносин, що виникають з приводу відступлення в порядку та на умовах, визначених цим Договором та чинним в Україні законодавством, Цедентом Цесіонарієві права вимоги, належного Цедентові, в межах яких Цесіонарій стає кредитором за Договором ........ N ...... від ........ р. між Цедентом та ....... (надалі іменується "Боржник").
  2. За цим Договором до Цесіонарія переходить право вимагати (замість Цедента) від Боржника належного та реального виконання наступних обов'язків: .............
  3. До Цесіонарія переходить право вимоги Цедента за Договором, визначеним у п. 1 цього Договору, в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав.
  4. Моментом переходу права вимоги Цедента за Договором, визначеним у п. 1 цього Договору, до Цесіонарія є .............
  5. Цедент зобов'язаний в строк ....... з моменту набрання чинності цим Договором повідомити Боржника про відступлення права вимоги.
  6. За відступлення права вимоги Цесіонарій сплачує Цеденту наступну винагороду: .......
  7. Строк оплати складає ...... з моменту ...........
  8. Оплата здійснюється шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок Цедента.
  9. Цесіонарій зобов'язаний повідомити Цедента про здійснення платежу в строк ..... з моменту ...... шляхом ......
  10. У строк ....... Цедент зобов'язується передати Цесіонарію всі відповідні документи, з яких випливає право вимоги, що відступається за цим Договором.
  11. Цедент відповідає перед Цесіонарієм за недійсність переданого за цим Договором права вимоги, але не відповідає за невиконання Боржником свого обов'язку.
  12. Усі спори, що виникають з цього Договору або пов'язані із ним, вирішуються шляхом переговорів між Сторонами. Якщо відповідний спір неможливо вирішити шляхом переговорів, він вирішується в судовому порядку за встановленою підвідомчістю та підсудністю такого спору відповідно до чинного в Україні законодавства.
  13. Цей Договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання Сторонами та його скріплення печатками Сторін.
  14. Після набрання чинності цим Договором всі попередні переговори за ним, листування, попередні договори, протоколи про наміри та будь-які інші усні або письмові домовленості Сторін з питань, що так чи інакше стосуються цього Договору, втрачають юридичну силу, але можуть братися до уваги при тлумаченні умов цього Договору.
  15. Додаткові угоди та додатки до цього Договору є його невід'ємною частиною і мають юридичну силу у разі, якщо вони викладені у письмовій формі, підписані Сторонами та скріплені їх печатками.
  16. Усі правовідносини, що виникають з цього Договору або пов'язані із ним, у тому числі пов'язані із дійсністю, укладенням, виконанням, зміною та припиненням цього Договору, тлумаченням його умов, визначенням наслідків недійсності або порушення Договору, регламентуються цим Договором та відповідними нормами чинного в Україні законодавства, а також застосовними до таких правовідносин звичаями ділового обороту на підставі принципів добросовісності, розумності та справедливості.
  17. Цей Договір складений при повному розумінні Сторонами його умов та термінології українською мовою у двох автентичних примірниках, які мають однакову юридичну силу, - по одному для кожної зі Сторін.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ, РЕКВІЗИТИ ТА ПІДПИСИ СТОРІН

коментарі:

Часто виникає ситуація, коли підприємство-кредитор, вичерпавши всі можливості в досудовому порядку стягнути борг з підприємства-боржника і звернувшись до суду з позовною заявою, переуступає право вимоги третій юридичній особі, щоб не вплутуватись у судові баталії та не брати участі у виконавчому провадженні. Така процесуальна дія, як відступлення права вимоги, добре відома юристам-практикам і широко застосовується в господарсько-правових відносинах. Але саме здійснення цієї процесуальної дії ставить перед учасниками безліч питань і породжує силу-силенну суперечностей, які вимагають особливої уваги при застосуванні відповідних норм права.

Цесія по-римськи

Інститут відступлення права вимоги (цесія) існував ще в римському праві, пройшовши довгий еволюційний шлях і сформувавшись фактично в такому ж вигляді, в якому він дійшов до наших днів. Остаточне формування відбулося тоді, коли римляни зрозуміли, що відсутність такого інституту істотно обмежує цивільний оборот, який склався на той час, а це знижувало темпи економічного розвитку античної держави. Будучи практиками за складом характеру, римляни не змогли допустити такої прогалини в законодавстві, тому з’явився інститут цесії, в якому право вимоги стало повноправним об’єктом цивільних правовідносин, практично без будь-яких обмежень з моменту його виникнення і до моменту припинення.

Причому наявність судового рішення про примусове стягнення коштів для задоволення права вимоги значно підвищувало цінність останнього. Після винесення судового рішення в боржника вже не було підстав заперечувати, а в кредитора з’явилася можливість державного примусу для задоволення такої вимоги.

У чинному законодавстві України не забороняється замінювати кредитора в зобов’язанні шляхом відступлення права вимоги, за винятком деяких випадків, які й розглянемо більш детально.

Відступлення адміністративне й цивільне

В адміністративному судочинстві питання цесії врегульовано на законодавчому рівні. Відповідно до ст.55 Кодексу адміністративного судочинства «у разі вибуття або заміни сторони чи третьої особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд на будь-якій стадії адміністративного процесу допускає заміну відповідної сторони чи третьої особи її правонаступником. Усі дії, вчинені в адміністративному процесі до вступу правонаступника, обов’язкові для нього в такій самій мірі, в якій вони були б обов’язкові для особи, яку він замінив». Те саме стосується і цивільно-правових відносин.

Законодавець у ст.37 Цивільного процесуального кодексу встановив, що «у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника в зобов’язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії цивільного процесу». Виходячи з цього, можна зробити висновок, що правові конструкції наведених статей КАС і ЦПК однозначно дозволяють проводити заміну сторін у процесуальних правовідносинах у разі вибуття сторони і вступу іншої сторони в результаті часткового (сингулярного) правонаступництва.

Проте видається, що певна частина здійснюваних підприємствами відступлень прав за грошовими зобов’язаннями може не відповідати нормам Цивільного кодексу, що зумовлює їх нікчемність. Аналогічний характер указаних операцій пов’язаний зі складом їх учасників і зумовлений сплутуванням понять відступлення права (вимоги) і договору фінансування під відступлення грошової вимоги (факторингу).

У переважній більшості випадків підприємства здійснюють відступлення прав за грошовими зобов’язаннями, керуючись нормами гл.47 ЦК, тоді як за своїм змістом ці операції належать до договорів фінансування під відступлення грошової вимоги і регулюються нормами гл.73 ЦК. Це стосується цивільного й адміністративного судочинства. Але в даній статті мова піде про цесії в господарському процесі, який істотно відрізняється від вищезгаданих.

Задоволення із заміною в процесі

У господарському процесі законодавець упровадив дещо іншу правову конструкцію правонаступництва. В Україні на сьогодні склалася ситуація, коли відступлення права вимоги після відкриття провадження у справі в господарському процесі не допускається. Причому така ситуація виникла не у зв’язку з наявними заборонами в законодавстві. Всі дії, вчинені в процесі до вступу правонаступника, є обов’язковими для нього тією ж мірою, якою вони були б обов’язковими для особи, яку він замінив.

Стаття 25 Господарського процесуального кодексу допускає заміну сторони в разі її вибуття у спірному або встановленому рішенням господарського суду правовідношенні, але виключно на тій підставі, коли це відбулося в результаті реорганізації підприємства. Задоволення вимоги після винесення судового рішення може відбуватися як шляхом його добровільного виконання боржником, так і через державного виконавця. Право вимоги, за яким винесено судове рішення, вже є безперечним і саме в цьому полягає його цінність.

З правилами цієї статті кореспондується положення ч.4 ст.11 закону «Про виконавче провадження» від 21.04.99 №606-XIV (з подальшими змінами і доповненнями). У разі вибуття однієї сторони державний виконавець за власною ініціативою або за заявою сторони, а також сама зацікавлена сторона мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником.

Недоліком цієї редакції є те, що при буквальному її тлумаченні допускається заміна тільки однієї сторони виконавчого провадження. Але нерідко доводиться стикатися з проблемою, коли є необхідність і підстави для заміни як стягувача, так і боржника. Заміна сторони виконавчого провадження її правонаступником здійснюється на підставі документів, якими визначений правонаступник (рішення господарського суду, статут тощо).

Якщо розглядати матеріальне і процесуальне право з позиції, що первинне, то ні в кого не виникне сумнівів, що саме матеріальне право встановлює концептуальні принципи і саме його норми домінують над нормами процесуального права. Процесуальне право фактично обслуговує право матеріальне, оскільки визначає порядок вирішення спорів, що виникли у зв’язку з порушенням тієї чи іншої матеріальної норми.

Неможливим є звернення з позовом до суду першої інстанції, де предметом спору буде порушення процесуальних норм. Вони регулюють правовідносини сторін, коли вони стають учасниками процесу.

У разі неврегульованості тієї чи іншої процесуальної норми повинна бути застосована аналогія закону. Таким чином, у разі здійснення сингулярного правонаступництва в господарському процесі має застосовуватися ч.1 ст.25 ГПК, що визначає дії суду в разі вибуття однієї зі сторін у спірному або встановленому рішенням суду правовідношенні в результаті реорганізації підприємства.

Постсудове відступлення

Попри те що чинним законодавством не передбачена пряма заборона здійснення відступлення права вимоги після винесення судового рішення, в судовій практиці були випадки, коли це питання вирішувалося інакше.

У своєму рішенні №15-рп/2004 від 2.11.2004 (справа про призначення більш м’якого покарання) Конституційний Суд, зокрема, вказав: «Відповідно до ч.1 ст.8 Конституції в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права — це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення в правотворчій і правозастосовній діяльності, зокрема в законах, які за своїм змістом повинні бути пройняті перш за все ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї і т.ін., які легалізовані суспільством та обумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об’єднуються якістю, яка відповідає ідеології справедливості, ідеєю права, яка значною мірою знайшла відображення в Конституції. Справедливість — один з основних принципів права… Звичайно справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки і в пропорційності юридичної відповідальності скоєному правопорушенню».

Всі дії, вчинені в процесі до вступу в справу правонаступника, обов’язкові для нього так само, як вони були обов’язкові для особи, яку правонаступник замінив. Законодавець прямо передбачає можливість здійснення цесії в господарському процесі.

Отже, судова практика в питанні відступлення права вимоги після винесення судового рішення в господарському процесі не тільки суперечить загальним принципам цивільного права, а й викликам часу. Інша судова практика внаслідок перегляду своєї позиції Верховним і Вищим господарським судами дозволить не тільки усунути передумови обмеження цивільного обороту, а й поліпшить процес виконання судових рішень, оскільки стане можливим комбінування, спрямоване на припинення зобов’язань (наприклад шляхом заліку зустрічних однорідних вимог, коли боржник і кредитор виступають в одній особі).

Сподіватимемося, що зміна судової практики в господарському процесі в питанні цесії все ж таки коли-небудь відбудеться, проте розвиток економіки держави вимагає цього негайно.

Табу в законі та договорі

Частина 1 ст.203 ЦК встановлює, що зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. А ч.2 ст.4 ЦК передбачає, що основним актом цивільного законодавства є Цивільний кодекс. Актами цивільного законодавства є також інші закони, що приймаються відповідно до Конституції та ЦК.

Згідно з ч.1 ст.215 ЦК підставою для недійсності правочину є недотримання у момент здійснення правочину стороною (сторонами) вимог, встановлених у тому числі ч.1 ст.203 ЦК (відповідність правочину актам цивільного законодавства).

Всі дії в процесі до вступу правонаступника, є обов’язковими для нього тією ж мірою, якою вони були б обов’язковими для особи, котру він замінив. Це дозволяє зробити висновок, що законодавець передбачив один універсальний спосіб правонаступництва в результаті реорганізації підприємства або організації. Обмеження на відступлення права вимоги визначені в ч.3 ст.512 ЦК, згідно з якою кредитор у зобов’язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом.

Виходячи з викладеного, можна зробити висновок, що ця норма має дві складові й однозначно вказує на обставини, наявність яких позбавляє кредитора можливості здійснювати відступлення права вимоги. Перша складова — неможливість заміни кредитора у випадку, якщо це встановлено договором. Згідно з вищезазначеною ч.3 ст.512 ЦК, якщо сторони договору вкажуть на неможливість передачі прав і обов’язків за угодою третій особі, то заміна кредитора в зобов’язанні шляхом відступлення права вимоги не можлива.

Другий чинник указує на те, що кредитор не може бути замінений, якщо це встановлено законом. Ця норма — імперативна, проте, щоб правильно її розуміти, необхідно досліджувати її суть. Закон повинен чітко вказувати на неможливість заміни кредитора в зобов’язанні. Наявність заборони є ключовою, оскільки, як це видно з положення ч.3 ст.512 ЦК, не може бути заміни кредитора в зобов’язанні, якщо це встановлено законом. Дана заборона встановлена в ст.515 ЦК, згідно з якою «заміна кредитора не допускається в зобов’язаннях, нерозривно пов’язаних з особою кредитора, зокрема в зобов’язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю».

Таким чином, ключовим аспектом цесії в господарському судочинстві є неврегульованість господарського процесуального законодавства щодо правонаступництва в разі відступлення права вимоги. У ЦПК питання правонаступництва врегульоване більш детально. Відповідно до ч.1 ст.37 цього акта «у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника в зобов’язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії цивільного процесу». Як бачимо, в цивільному процесі, на відміну від господарського, це питання врегульовано.

Практика — на хибному шляху

Наявна проблема жодною мірою не пов’язана з нормами матеріального права. Там питання врегульовано, чого не можна сказати про ГПК. Судова практика ВС дає право твердити, що вирішення даного питання можливе лише шляхом внесення змін до цього кодексу. Судова практика в господарському процесі щодо відступлення права вимоги після винесення судового рішення не має права на існування.

Судові рішення, винесені з цих питань вищими судовими інстанціями, важко назвати справедливими. Норми процесуального права не можуть мати пріоритету перед нормами матеріального права. Неврегульованість цього питання не може бути підставою для позбавлення сторони права здійснювати не заборонені законодавством дії.

Проте ці висновки поки що — лише теорія.

Автор: Олег БЄЛИКОВ